Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

знати напевно, є там собор чи нема, але що я вдію, коли він зараз далеко і, напевно, спить з якоюсь гладкою бабою, йому завше припадало до смаку рубенсівське жіноче м’ясиво – попри всі мої монологи про красу, попри всю мою бісову графіку, отож я й тут нічого не зуміла в ньому змінити, а що я взагалі зуміла в ньому змінити, а що я взагалі зуміла змінити в цьому світі?.. Отак і зараз: собор або є, або його нема, я можу це знати або ні, але будь-що змінити мені несила, і те, що в моєму рідному містечку був собор, не має жодного значення. Трохи, здається, відпустило, трохи розслабилися м’язи на шиї, це тому, що я опустила важку портьєру на дверях і повернулася до тісної кімнатчини, де мешкаю постійно, тепер тільки пригадати б, о котрій годині відходить звідсіля електричка на Київ, там на мене чекають справи, безліч справ, задавнене видавниче замовлення, вони всі чомусь хочуть, щоб я ілюструвала їхні паскудні книжки, що геть скидаються одна на одну, я входжу в моду, аякже, ось зараз підведуся й піду глянути на собор, може, це єдине, чого мені справді хотілося всі ці роки, я ж задля цього й приїхала сюди, невже ти не розумієш?… Чоловік у світлому полотняному костюмі, з твердими, як сіре каміння, очима, знову нависає над нею, це ще не все, йому ще щось хочеться знати, йому завше що-небудь кортіло знати – і звідки їй відомо про собор, і нащо було так рано залишати вечірку, і чому на його портреті вона відокремила йому від голови вуха – як дві довгасті плавучі мушлі, і ще багато всіляких речей. Коли він говорив, оте відступало, він питався, сподіваючись почути відповідь, отож коли він говорив, вона починала вірити, що колись і справді спроможеться знайти відповідь, а раз так, то можна ходити на всі їхні збіговиська, слухати їхні настанови, усміхатися в дрижачі, як холодець, другі підборіддя тих, що мали вже по кілька персональних виставок, і безупинно дякувати, і робити однакові ілюстрації до їхніх однакових книжок, а влітку можна буде поїхати удвох на південь – і, можливо, написати кілька акварелей. На одному з таких збіговиськ вона побачила Того, чиї репродукції, вирізані з кольорових журнальних вкладок, ще дівчатком ховала на уроках у парту, коли наближалася вчителька, могла дивитися на них упродовж цілого дня, Той був здавався їй чимось потойбічним, менш реальним, аніж підпис під картиною, а тут таки побачила на власні очі – Той сидів під стіною, схожий і несхожий на всі свої портрети в довідниках, зсутулений, у сірому домашньому светрі, й обертав у долонях порожню склянку. Ви сміливо починаєте, сказав їй Той, коло нього на столику стояла почата пляшка коньяку, сміливо починаєте – і все, бо що тут ще скажеш; доти їй гадалося, що найважливіше – почати, і от зненацька стало ясно, що почати – це всього лише почати, Ви сміливо починаєте, казав Той, повернувши до неї брезкле обличчя, що, здавалось, ось-ось обвалиться, наче вогка штукатурка, – сміливо починаєте, я справді сміливо починала, але ти цього не пам’ятаєш, тебе тоді не було зі мною – а коли, власне, ти зі мною був? Мені ж так хотілося приїхати в це містечко удвох, у готельчику на майдані нам дали б горішній номер, де ми кинули б речі нерозпакованими й рушили блукати крутими брукованими вуличками, шукаючи собору, того навісного собору, що його мені ніколи не знайти самій, гей-гоп…

Цього разу вона розчавила цигарку просто об підмурівок. Справді, звідки ця певність, що собор таки повинен бути? Тільки-но ви́сіла з електрички, одразу подумала – нарешті. Запах – ось що видалося їй знайомим, рідний, теплий сухуватий запах шляху – куряви й бензину, містечко війнуло на неї цим устояним духом, то було як повернення додому, і вона подумала, що зможе знайти собор і самотужки. Десь тут він є, таки напевно є.

Ну і що він іще сподівається почути?.. Вперлась долонями в підмурівок, ніби її хотіли зіпхнути з нього силоміць. Так приємно сидіти на одному місці, просто сидіти, нікуди не поспішаючи, я завжди кудись поспішала, а собор або є, або його нема. Він дивиться на неї своїми твердими сірими очима й ворушить губами – як у кіно, коли вимкнуто звук, проте вона здогадується, щó він каже, так, я знаю, милий, мені зараз таки нема куди поспішати, ніхто не чекає на мене, і мої замовлення давно мусили перейти до когось іншого, ну й хай. Так приємно просто сидіти, всіх цих років однаково що й не було – у вас чітка лінія, мій юний друже, і тверда рука – ні, не те – охайніше, охайніше кладіть штрихування – знов не те – побачимось увечері в Будинку художника, будеш? – не те, не те, не те! – Ви сміливо починаєте, ага, ось воно, те, Ви сміливо починаєте, сказав їй Той, а потім узяв та й помер. Авжеж, помер. Чоловік у світлому полотняному костюмі ворушить губами – а хто його зна, милий, подейкували різне, Той був іще не старий, а проте помер, і тут уже анічогісінько не має жодного значення. Господи, прийміть хто-небудь це сонце, навіщо стільки сонця, чорні ґлянсуваті тіні вгрузають у стежку, це тіні від дерев, а де ж моя тінь, моя тінь, узята в тінь чавунної огорожі, де ж це вона, стільки сонця, що все горить в очах, і нічого не видно, я заплющу їх, ось так, і тепер бачу вогненні квіти, безліч рухливих вогненних квітів, саме це я й хотіла сказати – коли помер Той, було багато вогненних квітів, автобус, і багато квітів, і багато восково-жовтих облич – чомусь на похороні всі люди стають схожі на небіжчиків. Я тепер не бачу тебе, але чую, що ти стоїш тут, я простягаю до тебе руку, моя рука впирається в підмурівок, тобі не слід було лишати мене саму. Бачиш, потім, як Той помер, був іще один похорон, я хочу сказати, що там теж було багато восково-жовтих облич; це була посмертна виставка, грандіозна виставка, в грандіозному павільйоні зі шкляним дахом, знаєш, на Липках; було безліч люду – добридень – який був талант! – безліч восково-жовтих облич – добридень, і там я побачила ті, перші картини, знайомі мені ще з журнальних вкладок, ті картини, що збаламутили мене, що погнали мене з рідного міста до Києва, я